Історія кулькової ручки

Ми користуємося кульковою ручкою щодня, навіть не підозрюючи про цікаву долю цього винаходу. Здавалося б, що може бути простіше – трубка з чорнилом і кулька на її кінці, який котиться по папері, залишаючи слід … Але і настільки проста річ має свого винахідника і саме завдяки йому ми не мучимося досі з пір’ям і чорнилом. Отже, хто ж першим придумав кулькову ручку? 
    Насправді принцип дії кулькової ручки був винайдений давно. Вірменські археологи знайшли якийсь дивний пристрій з бамбука і знаходиться всередині нього кульки, наповненого фарбою. Коли це дивний пристрій відтворили у чинному вигляді, отримали найпростішу кулькову ручку, датовану 1166 роком! 

Набагато пізніше, в жовтні 1888 року, американець Джон Лауд запатентував принцип дії кулькової авторучки. Там теж застосовувався крихітний кульку, одна сторона якого повинна була знаходитися в чорнилі, а інша ковзати по паперу. У той час так і не вдалося створити кулькову ручку хорошої якості через відсутність підходящих чорнила. Як не пробували, чорнило то виявлялися занадто густими, то занадто рідкими, то міняли свою в’язкість при зміні температури … В результаті – ручка або зовсім не писала, або чорнило протікали і залишали плями. Як би там не було, з моменту реєстрації патенту Лауда, було зареєстровано ще близько 350 схожих патентів, але жоден з них не був втілений в діючу кулькову авторучку. 

В кінці 30-х років 20-го століття Ладіслав Біро, видавець угорської газети, теж взявся за цю справу – йому приносило багато незручностей користування пір’яними авторучками, адже на газетному папері залишалися дуже великі плями. Він задіяв свого брата, Георга, який був професійним хіміком, і в результаті у них дещо вийшло. В той же час їм довелося випадково познайомитися з президентом Аргентини. І незабаром почалася Друга Світова війна. 

Брати Біро перебралися до Аргентини і завдяки президенту країни досить швидко знайшли там інвесторів, готових вкласти гроші в їхній винахід – кулькову авторучку. У 1943 році відкрилася перша фабрика, але братів чекала невдача. Ручку при письмі доводилося тримати строго вертикально – чорнило випливали під дією сили тяжіння. Це було вкрай незручно і покупці не поспішали за новинкою. Крім того, нові авторучки залишали плями або писали уривчасто. 

Зрештою брати Біро винайшли капілярну систему подачі чорнила, але це вже не врятувало ситуацію. У них скінчилися гроші і виробництво довелося згорнути. Але прибуток вони все – таки отримали – американська компанія “Еберхард Фабер» заплатила їм півмільйона доларів за право виробництва кулькових авторучок.

Після цього їх виробництво почалося в США. Але і там ручки продавалися погано – незважаючи на рекламу, писали вони погано. Спочатку продажі були непоганими, але потім ці ручки продавалися практично за безцінь, але і тоді їх ніхто не хотів купувати. 

Зрештою, французький фабрикант, який спеціалізується на письмових приладді – Марсель Біш, викупив у братів Біро права на їх винахід. Він протягом двох років ретельно вивчав переваги і недоліки кулькових ручок, всіх, які потрапляли в його поле зору. Зрештою, в 1952 році була створена ідеальна кулькова ручка – ми її знаємо під назвою BIC. Саме так Біш змінив своє ім’я, перетворивши його в торгову марку. BIC Corporation, заснована ним, і зараз контролює третину ринку кулькових ручок в США і чималу частку – у світі. 

Такі ось перипетії відбувалися на шляху створення звичайної кулькової авторучки, якою ми користуємося щодня.